Фільм «Жива». Хотіли як краще, а вийшло як завжди
Осінню 2016 року відбулася прем’єра першої художньої стрічки режисера Тараса Химича. Український фільм «Жива» знятий за реальними подіями і розповідає про молоду дівчину Анну. Яка рятується від переслідувань МГБ та опиняється в таборі УПА.
Можна сказати, що Тарас Химич зробив фільм, майже, сам. Оскільки він виступив режисером, оператором, співсценаристом та монтажером «Живої». До цього він знімав лише документальне кіно, рекламу та відеокліпи. Саме під час зйомок документального фільму про УПА він зустрів Анну Попович, чию життєву історію вирішив екранізувати в художній стрічці.
Життєвий шлях зв’язкової УПА Анни справді драматичний та вартий уваги, тому показати його світу було хорошої ідеєю. В інтерв’ю «5 каналу» режисер запевняє, що їхньою метою було зробити цей фільм доступним, зрозумілим для всіх. Але зрозуміти «Живу» важко.
Ми бачимо чудові картини гір із різних ракурсів і в усі пори року. Бачимо безліч сцен, де герої кудись йдуть, курять або просто нічого не роблять. І все це не несе ніякого сенсового навантаження. А ці епізоди ― добрячий шмат фільму.
Ще одна частина стрічки це короткі розмови, які й розмовами тяжко назвати. Бо це банальні привітання, обривки діалогів чи лайка під час допитів. А де справжні діалоги, які пояснюють нам сюжет? Де ті кадри, які мають допомогти глядачеві зрозуміти фільм? Вони просто відсутні. І тому весь час приходиться здогадуватися, а не насолоджуватися кінострічкою.
Через це «Живу» категорично не можна назвати зрозумілим для всіх фільмом, орієнтованим на масовість і великі касові збори. Що б там не планувалося, а в результаті ми отримали важку (психологічну) драму, яка припаде до душі далеко не кожному.
Дивують у фільм також режисерські контрасти. Один епізод – заворожує, тому що знято чудово і нема до чого придертися. А от вже наступна сцена примушує задуматися. Чи це знімав аматор, чи це просто новий стиль зйомки, в якому ти нічого не тямиш, і картинка так і має тремтіти, а герої частково чи повністю виходити з кадру?
Виникають питання і до музичного супроводу, а все тому, що моментами він просто відсутній і ми «насолоджуємося» тишею. А могли б насолодитися композицією «Закохані» Сашка Положинського, яка є саундтреком фільму.
Гра акторів ― задовільна. Виключення ― головна героїня. Комановська Ольга, яка зіграла Анну, створює не надто правдоподібний образ. Інколи навіть викликає антипатію, оскільки моментами героїня більш схожа на психічно неврівноважену, ніж на дівчину, що бачить пророчі сни.
Тарас Химич впевнений, що у фільмі головне історія, а звукоряд, сецефекти і робота режисера ― це другорядне. Але він спростовує це своєю ж стрічкою. Бо справедливо зазначити, що хороша історія ― це ще не хороший сценарій. А праця творців кінострічки є не менш важливою, за сюжет, бо навіть найкращу страву можуть зіпсувати недбалі дії кухара.
Можливо, з певних причин кінострічка «Жива» не стала такою, як хотілося творцям і глядачам. Вона може здатися нам надто затягнутою, та це можна списати на відсутність досвіду в творців. Та, не зважаючи ні на що, у «Живої» є позитив. Ми бачимо хорошу гру окремих акторів, насолоджуємося гірськими пейзажами і таки дізнаємося історію Анни Попович.
І це все ж таки ще один крок веред до успіху українського кінематографу. Ймовірно, що творча команда Тараса Химича виконає роботу над помилками. І вже наступна їхня стрічка «Король Данило» буде ближчою до того ідеалу українського кіно. На яке вже далеко не перший рік, затамувавши подих, очікує вся Україна.