Дівчина з українською душею. Саме такою є двадцятиоднорічна львів’янка Лілія Чех (@Lileya.c). Її блог не схожий на інші. Тут відчувається українська атмосфера. Вона не боїться висловлювати свої думки, відстоює свою позицію, а також ділиться враженнями від прочитаних книг. Відверто про блогерство, про свої переконання, про українську літературу читайте далі у нашому інтерв’ю.
Як виникла ідея вести блог?
Я починала свій блог із книжкових відгуків. Хотіла ділитися враженнями від прочитаного. Перша книга – це була «Драйв» Деніела Пінкі. Ідея розвинулась у тому, щоб самій читати вартісну літературу і ділитися з іншими. Кожен може піти до книгарні, вибрати книгу і піти. А я можу розказати про цінність цієї книги. З цього почалася вервичка моїх дописів. Зараз це вже ціла розгалужена система тем.
Звідки такий потяг до української культури, літератури, традицій?
Весь свій вільний час я проводила з бабусею. Кожного дня у нас були російські серіали і концерти Баскова. Будучи дитиною, я свідомо сприймала, що Росія – це друг.
Лілія
Українцям бракує розуміння власної історії
Я читала книги російською і навіть писала вірші цією мовою. Але перелом у моїй свідомості відбувся після Майдану (2013 рік). Розуміла, що є потреба знати і захищати своє.
Яка мета твого блогу?
Відкрити людям очі.
Чи є місце політиці у блогах? Чи має він підіймати гострі соціальні теми чи займати нейтральну позицію?
Я вважаю, що «лайфстайл» блогери – це інфосміття без користі. Якщо ти називаєш себе «інфлюенсером», ти маєш мати свою думку. Ти лідер думки, коли ти маєш свою чітку позицію. Будь-яка публічна діяльність – це завжди відповідальність. Я не кажу, що політику треба знати досконало, але мінімально орієнтуватися у тому, що відбувається треба. Це база. Я не поважаю тих людей, які продаються і розігрують російські рублі з російськими блогерами, говорячи, що немає кордонів. Кордони в нас є. Поки війна і мобілізація не дійде до дверей твого будинку, ти будеш говорити, що кордонів нема. Людина, яка має вплив на велику кількість людей, вона повинна мати свою громадянську позицію. Ти лідер думки тоді, коли ти її маєш.
Зараз маємо змогу бачити, що багато блогерів замовчують цю тему аби не поширювати негатив серед аудиторії.
Це безхребетність. Найпоширеніша фраза, яку говорять: «Я не хочу сіяти негатив», але це не означає, що його немає зовсім. Думаю, що вони бояться втратити свою аудиторію, а разом з тим і прибуток. Неможливо подобатися всім. Якщо ти маєш свою позицію, це апріорі означає, що хтось з тобою не погодиться. Але коли ти розумієш, що твоя позиція правдива, ти повинен її відстоювати. Коли постає певна проблема, завдання «інфлуенсера» в тому, щоб цю проблему обговорити і дати розуміння, чому це важливо, дати певний напрямок. Блогерство – це не тільки гроші, а й відповідальність.
Як не загубити себе серед великої кількості інформації?
Сенс інформаційної гігієни у тому, щоб слухати себе. В першу чергу варто зрозуміти, що у добі є 24 години і скільки часу ми витрачаємо на те, що слідкувати за чужим життям. Треба визначити свої вподобання. Наприклад, тобі подобається література, то слідкуй за письменницею, яка говорить про вартісні речі. Якщо ти цікавишся медициною, то є багато вартісних блогів лікарів. І так у будь-якій сфері. На мою думку, це вбиває час і життя. Краще цей час присвятити собі для саморозвитку.
За якими блогами слідкуєш особисто ти?
Мій улюблений блог Юлії Сливки (@slyva_yalova_lova). Тут гармонійно поєднується і література, і традиції, і гарні тексти, і моральні цінності.
Також блог Юлі Паук (@yuliia_pauk). Вона починала з нетворкінгу. Дуже чесна і сумлінна людина. Вартує того, що зайти на її сторінку і зрозуміти, чому варто там залишитись.
Ще є @melissazhabotynska – надзвичайно глибоко про пізнання себе і свого краю.
В майбутньому плануєш розвивати свій блог чи зробити його свого роду щоденником?
Це не щоденник, я не ділюся своїм повсякденним життям. Звичайно, я писала і про сесію, і про своє весілля, але це для того, що дати тло мене, як особистості. Але не більше. Я не підпускаю людей у свої особисті переживання. Основна мета – надання розуміння ситуації.
Як чоловік ставиться до твоєї діяльності як блогера?
Підтримує. Він читає кожен мій пост і дає ідеї для тем. Ми поділяємо спільні цінності.
Перейдімо до теми літератури. Яким книгам надаєш перевагу? Як їх обираєш?
Найбільше покладаюсь на інтуіцію і на жанр, який мені близький. Я хочу глибоко зануритись у вивчення історії України і завжди поповнюю свою поличку новими книгами. Обираючи завжди дивлюсь на автора, з ким він співпрацює. Зараз найбільше книг маю Сергія Плохія різних періодів. Він є авторитетним дослідником. І так обираю усі книги з історії. Також люблю історичні романи. Коли є історичне тло і важливий «меседж» від автора.
Яка книга вразила найбільше до глибини серця?
Листи Василя Стуса до дружини і сина, «Букова земля» Марії Матіос, “Планета Полин” Оксани Забужко, «Моральні листи до Луцілія» Сенеки.
Чи захоплюєшся поезією?
Маю кілька збірок. Найбільше зачаровує Василь Стус. Дуже люблю Іздрика, Василя Голобородька. Із сучасних подобається Андрій Содомора.
Чи є в планах видати власну книгу?
Останнім часом багато про це думаю. Але поки відчуваю, що не сформувала цілісної ідеї того, що хочу сказати людям.
Якщо б ти могла перевтілитися у будь-яку літературну героїню, кого б ти обрала?
Героїня із книги “Доця” Тамари Горіха-Зерня.
Чи є книга яку ти б порадила прочитати кожному українцеві?
Якщо в загальнолюдському контексті, то книгу Юлії Сливки «Чуєш, коли приїдеш додому?». Якщо в національному – Марія Матіос «Букова земля».
Чого не вистачає сьогоднішній Україні?
Розуміння того, що є різниця. Розуміння своєї культури, історії. Є різниця, якою мовою ти розмовляєш. Люди не вчать історію і не знають, як страждали наші предки за мову, за те, щоб мати можливість вільно висловлювати свої думки. Але змінити це простими розмовами неможливо. Бо критичне мислення формується протягом життя.
Що хочеш побажати нашим читачам?
Бути чесною, відповідальною людиною, яка прагне пізнавати себе і свою історію. Як у цитаті із «Планети Полин»: «…історія мого життя є частина історії моєї батьківщини».
Шурмакевич Віра