Есей студента українського ВНЗ, який через пандемію коронавірусу нарешті зміг з’їздити до бабусі на Луганщину.
Несподіваний талан
Для когось це друге пришестя кризи 2008 року, для когось болючий сезон смертей. Але для мене коронавірус – це як виграти грінкарту після десятка років участі в розіграші. Вже давно не сподіваєшся, що пощастить, але іноді мрійливо уявляєш: «а як би все склалося якби…?»
Я переміг. Але отримав путівку не в Сполучені Штати Можливостей і сонячний Мрій-Анджелес, а на Луганщину.
Так вже сталося, я вступив на навчання у Львові і можливостей їздити до бабусі стало вкрай мало. Після закінчення першого курсу я ще два тижні гостював у неї в паузі між семестрами. Та вже наступного року довелося влаштуватися на роботу. Наступні літні канікули пролетіли за переїздами, які організовувала компанія, що авторитетно називала нас, своїх працівників, муверами (наче, якщо уникнути слів гружчик та вантажник, то робота видаватиметься приємнішою).
За кілька місяців до закінчення третього курсу та за кілька тижнів до спалаху пандемії я звільнився, щоб трохи відпочити та знайти кращу роботу. В квітні бабусі мало виповнитися 73. А в голові засіла думка, що невідомо чи випаде мені ще одна така зручна можливість побачитися з нею, як зараз. Вирішив брати бика за роги – відкрив сайт Укрзалізниці та придбав плацкартний квиток по студаку до Лисичанська.
Я планував повернутися, щоб взятися за навчання, тому зібрав рюкзак на тижневу подорож і поїхав до бабусі. Поїхав на схід.
Півтори доби в дорозі. Потяг, а потім електричка, автобус і бабуся зустрічала мене обіймами.
* * *
З кожною годиною перед телевізором все більше насувалося усвідомлення ситуації, що відбувалася у світі. Я звик сприймати новини зі скепсисом і цього ж просив від бабусі, але цього разу знову все було серйозно. Але ж не так серйозно, як бойові дії, що відбувалися приблизно за 15км від нас? Бабуся жартувала, що якщо пережила бої за Попасну, то коронавірус їй вже не страшний.
Після довгих розмов з львівськими друзями я зрозумів, що моя бабуся ставиться до цієї зарази значно поблажливіше ніж вони. Та все ж я вмовив бабусю сидіти вдома. Пишаюся цим. Вона пошила кілька масок, здається з наволочки, і я час від часу вибирався в похід до АТБ. Мені видавалася реальною загроза захворіти. Найдужче я звісно переживав за своїх немолодих членів сімї
З часом я зрозумів, що затримаюся тут на довше. Транспортне сполучення відрізали, ввели карантин, а тоді продовжили і ще раз продовжили, і я досі тут, і я радий.
Найтяжче – з навчанням. Все переїхало у ВНС, а інтернет в будинку відсутній. У мене був телефон і мобільний нет, але не повірите, величезна кількість сіл в Україні досі не мають якісного 3g покриття, ба більше, не всюди є можливість просто зателефонувати. У схожому селі застряг і я. Хоча за п’ять кілометрів райцентр і АТБ (Цивілізація!), але у мене інтернет був лише на грядці за літньої кухнею. Щиро вдячний Водафону, що змусив мене вирішувати навчальні тести на свіжому повітрі.
На лекціях я не з’являвся зовсім, їх можна було звантажити і читати в хаті на дивані, деколи підключався у відеочат до практичних, камеру дозволяли не вмикати, тому мені не довелося пояснювати чому я завжди доєднуюся з грядки. Визнаю, більшість викладачів добре організували процес навчання. І так, вчитися онлайн значно зручніше, мій інтроверт тішився.
Часу на науку виділяв мало, вистачало попрацювати кілька разів на тиждень по дві годинки і все. Карантин хороший приклад, що університети й школи – лише будівлі, а знання можна отримувати самостійно навіть у забутому Богом селі за півтори десятка кілометрів від ополченської республіки.
Свіже повітря я люблю, але недавно придбав стартовий пакет іншого оператора. Писати екзамени під дощем не прийдеться, добре «тягне» й на дивані.
* * *
Тут у людей є й інші проблеми. Йде війна і вони не можуть забути про неї чи вдати, що її немає. Мабуть, більшість людей, що близькі до зони ООС, не сприймають пандемію як решта країни. Але я львівський. Скоро влаштуюся тут на будівництво, де й проведу пів літа. А тоді обійму бабусю і поїду на захід.
Кожен мав змогу осмислити своє життя, прийняти важливі рішення. Багато хто так і зробив. Я теж. Тепер найтяжке: дотриматися слова, яке собі дав. Чи не так?
Радий, що ізолювався в цьому будинку разом зі своєю бабусею. Чи міг я про таке міряти? Ні, але вийшло круто.
Я виграв Грін-кард. Я щасливчик.